Якби зараз я хотів визначити політичні погляди мого тата, я би сказав, що вони були помірковано-центристськими. Тато любили усе українське, але говорили до урядовців по-польськи, слухали польське радіо, читали й розуміли по-німецьки. Коли сусіди приходили аби їх поголити ( у тата була німецька бритва, котрою можна було певно просто перерізати горло) говорили у хаті про всяке. Ми, діти, не мали права вмішуватися у розмови, але сидіти тихо на печі.
   Колись Василь, старший брат, що вже вчителював, приніс до хати якийсь новий журнал. Тато якраз голили вуйка Петра, кинули оком на заголовок."Аби я цего в хаті більше не видів. Хочеш бавитисі в політику, іди до читальні." Василь не сказав ні слова. тато би не подивилися ні на білу сорочку, ні на то, що Василь був на голову вищий. Дістати від тата по писку перед сусідом "за політику " Василеві не пасувало. Вуйко Петро додав:"Ти , Васильку, учений, але Мирося Николи Савчукового уже тиждень як у поліції тримают у Коломиї. Видиш, що то ОУН?" Василь криво усміхнувся, забрав свій журнал, закрив за собою двері.
   Того вечора у хаті -читальні мала бути вистава.Як лиш закінчувалися роботи у полі, хлопці й дівчата ішли до "Просвіти". Там можна було позичити українські книжки й часописи, у п"ятницю і суботу вечорами були курси і готувалися вистави.Я дуже пишався моїм братом. деколи він брав мене з собою і я бачив якою важливою була його думка для всіх, як він умів згуртувати навколо себе людей і не робити між ними різниці. Малим я відчував, що між татом і Василем є якась стіна, щось таке. що не посувається ні в один бік ні в другий. Тата ми дуже боялися, Василь рідко бував дома, а як приїздив, то все мав якісь заняття десь із людьми. Між парубками він вирізнявся своїм міським одягом, його сорочка була вишита дрібно і густо. До цирульні Василь ходив у Коломиї. Волосся мав пишне, злегка кучерявий чуб падав йому на чоло і як читав Василь яку роль, голос умів міняти переходячи від м"якого і щебетливого сопрана до густого баритону.
  Василь наш був для мене малого як той козацький полковник з книжки про Сірка і Дорошенка. А як він умів співати! Якби не Василь, не було би ні хору у хаті-читальні, ні "Назара Стодолі". Василь не дуже мав часу для нас, малих, але як приносив мені яку книжку та й садив до себе на коліна, я був як у раю.Якби Василь сказав, що десь мене коло себе потребує, я готовий був би піти за ним на край світу.Я знав, що як виросту буду так само убраний як Василь, так буду співати у хорі і так само як він, стану учителем у "Рідній школі".
      Василь казав, що молодій людині треба багато працювати. Але його поняття про працю були якісь не такі як татові. Татова праця мала давати йому учнів, клієнтів, матеріали, добрий харч, добрий тютюн, одним словом, прибуток. Василь казав, що маємо працювати для народу, для нації, для України. Василь казав, що як не хочемо працювати для себе, то все будемо залежати від потреб і смаків якогось чужоземного пана, як не німця, то поляка. Я не знав тоді як то можна працювати для народу. Я знав, що маю добре вчитися у школі, іти з мамою у поле, а  в неділю прислужувати отцеві у церкві.
     Ми жили у такий час, що працювати, причому безперервно, було просто необхідно.Аби мати з чого жити , треба було рано вставати, мати землю та фізичну силу, щоб обробляти її, знати коли що сіяти чи садити і подбати про урожай. Тоді не було допомоги по безробіттю чи державної підтримки для малозабезпечених. Не було у кого просити помочі. Та й хто би визнав, що її потребує. Газда аби він мав лиш крихітний кавалок землі, був газда, а діти навіть з найбідніших сімей були навчені вести себе так, ніби їм усього стає. Красти чи жебрати рахувалося тяжкою ганьбою.
      У нас у сусідстві жила така сім"я, де було семеро дітей. Єдиним їх статком була корова, але яка то була корова! Тварина така худюща, аж потворна, деколи як був сильний вітер, мені здавалося, що вона може злетіти догори, як стара газета.Була у них і якась земля, але в такім берді де щороку її ставало чимраз менше, через те що весною дуже її розмивало потоком. Вони мусіли лягати спати як лиш ставало темно, бо навіть гасової лампи аби засвітити у хаті у них не було.
     Одного разу моя мама покликали їхню дівчинку:" Ходи, Дарочко, вуйна дасть тобі куластри!" У нас якраз отелилася корова, а куластра з першого молока буває раз у рік. Солодка, поживна, ця страва була тоді для дітвори справжнім делікатесом. Дарочка замотала худеньку брудну шийку хустиною і дивлячись знизу просто мамі в очі повільно промовила:" Я не хочу, у нас є." Усі знали, що ці діти ніколи не їли досхочу. але вони були горді. І як попідростали робили тяжко аби лиш не чутися нікому винними. Вони радше були згодні  сидіти голодні, ніж прийняти милостиню. Таким було мислення у моїх односельчан  та й усюди в людей, що жили у Карпатах. Таким воно мені бачиться й зараз.
    Моя мама були з заможної селянської сім"ї, де панував патріархат і все, що з ним зв"язано було закладено в їх свідомості. Нагорі піраміди - чоловік, що управляв сімейними процесами, звичайно ж палицею. Таким було і наше сімейне життя. Батько мав необмежену владу. Я вже казав, що мама, працюючи тяжко зранку до ночі, ніколи не мали грошей.Тато говорили мало, часто покрикували як на нас так і на маму:" Зроби це, зроби те, я пішов, я маю роботу..." - ось до чого зводилися хатні розмови.Деколи тато могли обмінятися двома словами з старшими синами. Ніяких проявів почуттів, ласки всередині сім"ї у нас не було. Зверталися до тата на Ви, завжди з великою пошаною, перемішаною з страхом. Єдиним фізичним контактом були покарання. Тато не знущалися з нас, але ми були биті як і всі діти того часу. Це було правилом, за найменший промах, навмисний чи ні ми з Федором мали по парі ляпасів або ременем після того як була піддерта сорочка чи спущені штани. І до роботи.
     Все, що мала сім"я треба було зберегти і примножити. Для того усім треба було працювати. Для мами з татом немислимим було те, що десь простоює пара робочих рук. Відпочивати можна було по великих святах чи в неділю, бо йшлося до церкви. І то вліті було сіно, ми спішили зі служби додому, міняли святочну одежу на робочу і скоренько бігли аби зібрати і поносити все, що косилося і сушилося усією сім"єю - бо то був харч на зиму для худоби. Для всіх існував єдиний Кодекс Праці, від наймолодшої дитини ми мали приносити якусь користь і виконувати посильну роботу. Я був найменшим та ніяких винятків для мене не було.У п"ять років мама прив"язували мене і їду ту, що треба було вивезти косарям, до коня Юрка і відправляли по гірській стежці самого. Тепер там є дорога, а тоді  наш Юрко ліз майже вертикально догори по камінню. Десь зупинявся аби відпочити а я був гордий, що везу татові і хлопцям їсти. Нагорі Василь знімав мене з коня, розтирав затерплі, перетиснуті кантарем ноженята, а потім ми разом ішли до джерела набрати косарям води.
     Василь казав, що полонізація не дає українцям добути для свого народу все те, на що він має уроджене право. Через три місяці на нас чекала совітизація. Розстріли почалися у 40-му році.

Сімейний уклад.

  Як Оленку поховали, мені сказали сідати за столом коло мами.
 Дотепер Оленка вибирала для мене те, що я ліпше любив з великої миски посередині стола. Мама мали пильнувати за тим аби добре попоїли тато. Діти могли і зачекати. Якби тато добре не заробляли ми всі мали би піти в жебри. Насправді мама годували нас тим , що ми самі вирощували у полі. У нас у стайні завжди була корова і пара коней. Мама ніколи не сміли просити грошей у тата. "Ти на то жінка аби робити, я й без твоїх грунтів годен прожити!" Тато страшенно не любили згадувати про те, що мамі дали у придане багато землі. Ми з мамою жили з поля і полотно аби вбрати дітей мама ткали самі. До 10-ти років ми не мали взуття, а пофарбовані бузиною штани носили лиш до школи. Дома ходили у довгих грубих полотняних сорочках.
   Мама казали :"На зло треба відповідати добром." Вони вірили в Бога і як усі полягають довго молилися на колінах перед образами. Мама знали Євангеліє і часто повторювали "серцем покірливий знайде спокій душі своїй". Ми жили у великій хаті, поділеній наполовину, то була на той час чи не найбільша хата у Печеніжині. Татова фотомайстерня ще й мала прозору покрівлю, то люди казали "Боднаренкові хороми".
   Тато любили приймати на вечерю міняйлів бо  у них можна  було замовити потрібні деталі до годинників. Ми з мамою у такі дні вечеряли окремо.Мама давали нам пару яєць і ми обмінювали їх на солодезні кольорові цукерки.У нас знаходилося місце і для ночівлі на татовій половині, і коня було де припнути - подвір"я ми мали велике. В той час навіть у Коломиї був лиш один готель. Тож тато приймали різних людей, що були проїздом у справах. З податковим інспектором тато поводили себе інакше як із міняйлом. Вечеря також була різна.
   Мій тато майже не пили горілки. Вони мали старосвітські поняття про життя, знали, що треба поважати закон, вірити в Бога , тримати у покорі жінку, жити за звичаєм, та над усім цим стояла ПРАЦЯ. Ніщо не було важливішим від ПРАЦІ. Мій тато з недовірою ставилися до будь-яких змін і вони були не одні з такими  поглядами на життя. Всі шановні газди печеніжинські  були схожі, так ніби ця схожість мала вберегти їх від  вторгнення, так ніби відчували, що от-от їх поглине щось  загрозливе і чуже.
Тепер мої ровесники називають той час "за Польщі."

Літо 38-го.

Лiто 38-гo.

Мама стояли коло труни, а Оленка  в нiй була вбрана в ту одiж, що була справлена ходити до церкви. На головi вiночок. Хрестячись, зайшла тетка Дося. Мама не дуже дивилися на людей, що входили та й сiдали на лавицю. Оленка лежала у великiй хатi з навстiж вiдкритими дверима.   Це було у 1938-ому роцi, у червнi. Як Оленка заслабла, ми з братом Федором мали пiдносити пити i побiгти за мамою в поле якби сестрi стало гiрше. Тато мали бути в недiлю в Коломи1, фотографувати церемонiю першого причастя семирiчно1 Зосi, дочки пана Вадзиновського. Оленчина хвороба не могла нiяк змiнити його плани. Тато не сказали, що по1дуть за лiкарем до мiста, ми мали коней на господарцi. Ми з Федором не знали, що робити з сестрою, вона була старша за нас. Ми були навченi слухатися i боялися першi звертатися за чимось до тата. Просити щось у тата могли лиш  мама. Тато не любили аби дiти путалися попiд ноги.                                                                                                                                                                                          - Давайте Оленцi пити грiйте соли i кладiт  на груди, я мушу 1хати! Федiр, старший, побiг за татом до ворiт: - Тату, а як вона умре? - Як умре, мама пiде до отця Андрея, а ти, Федоре, привезеш труну вiд вуйка Олекси. Менi Василь даст знати завтра зранi як буде iти до школи. Нас у тата було п'ятеро. Четверо хлопцiв i одна донька. Може тато й мали якесь мiсце у серцi для батькiвсько1 любовi, але в той час життя людське було таке суворе, що смерть дитини не могла когось дуже збентежити, та й пан Вадзиновський був поважний пан, платив фактури так як треба, весь Печенiжин про те знав. Мiй тато у Печенiжинi мали повагу, вмiли злагодити годинники, ровери, робити знимки i не з кожним ставали до бесiди. Як було дано комусь слово, нiчого не могло бути вiдкладено чи змiнено.   Тато по1хали у невеличкiй двохколiснiй бричцi як i мав 1хати мiстечковий галичанин. Деколи у недiлю тато розказували нам про Коломию. Там можна було купити у жидiв усе, що треба було до майстернi i лабораторi1. Тато вмiли робити знимки лiпшi як коломийськi фотографи.Тодi, коли тато по1хали, Оленка як могла, боролася iз смертю. Говорила щось у гарячцi, а ми з Федором були радi, що вона говорить: " Як говорить, то певно не вмре?"  Мама лишили на кухнi повний збанок теплого питва з чебрецю, нiхто чомусь не думав, що треба привезти лiкаря...Лiкар був у пана Грабовецького як  слабував Славчик. Але Славчик ходив у костюмчику, взутий, тато його мав свою крамницю. Ми з Федором ходили босi.  У понедiлок увечерi як тато вернулися, Оленка уже лежала наряджена.Того року не в однiй хат1 був похорон. Скарлатина.Як дитина була ма ла, чоловiк казав жiнцi: " Чого заводиш?Одним ротом менше, а нагрiшити ще не було кому. Йди лишень до роботи, голосиш та й голосиш". Дуже люди шкодували за худобою. Як у кого загинула теличка, газдиня плакала так само як за дитиною.  Вуйна Параска вмерла як мала тридцять шiсть рокiв.Менi тодi було п'ять. Вона слабувала, мала двох уже старшиx синiв i дуже любила мене, малого. Я трохи знав букви i вона бiльше як моя рiдна мама тим тiшилася. Все казала, що я буду ксьондзом. Той похорон то перше, що я справдi добре пригадую з дитинства. " Iди Iвасю, поцiлуй останнiй раз руку вуйнi Парасцi" - сказали мама. Я нiчого тодi з того не зрозумiв. Старший вуйнин син Дмитро тримав мене на руках. Я добре пам'ятаю якi пекучi були його сльози. Менший голосно схлипував, його вiдвели кудись жiнки.  Вуйко Павло був худий, високий, мав чорнi вуса, фiрманив i певно таки любив вуйну Параску. Як лишився з двома синами так нi з ким i не жив потому, хоч i не було кому робити жiночу роботу. Хлопцiв так само не стало через пару рокiв - 1х забрала вiйна...