Сімейний уклад.

  Як Оленку поховали, мені сказали сідати за столом коло мами.
 Дотепер Оленка вибирала для мене те, що я ліпше любив з великої миски посередині стола. Мама мали пильнувати за тим аби добре попоїли тато. Діти могли і зачекати. Якби тато добре не заробляли ми всі мали би піти в жебри. Насправді мама годували нас тим , що ми самі вирощували у полі. У нас у стайні завжди була корова і пара коней. Мама ніколи не сміли просити грошей у тата. "Ти на то жінка аби робити, я й без твоїх грунтів годен прожити!" Тато страшенно не любили згадувати про те, що мамі дали у придане багато землі. Ми з мамою жили з поля і полотно аби вбрати дітей мама ткали самі. До 10-ти років ми не мали взуття, а пофарбовані бузиною штани носили лиш до школи. Дома ходили у довгих грубих полотняних сорочках.
   Мама казали :"На зло треба відповідати добром." Вони вірили в Бога і як усі полягають довго молилися на колінах перед образами. Мама знали Євангеліє і часто повторювали "серцем покірливий знайде спокій душі своїй". Ми жили у великій хаті, поділеній наполовину, то була на той час чи не найбільша хата у Печеніжині. Татова фотомайстерня ще й мала прозору покрівлю, то люди казали "Боднаренкові хороми".
   Тато любили приймати на вечерю міняйлів бо  у них можна  було замовити потрібні деталі до годинників. Ми з мамою у такі дні вечеряли окремо.Мама давали нам пару яєць і ми обмінювали їх на солодезні кольорові цукерки.У нас знаходилося місце і для ночівлі на татовій половині, і коня було де припнути - подвір"я ми мали велике. В той час навіть у Коломиї був лиш один готель. Тож тато приймали різних людей, що були проїздом у справах. З податковим інспектором тато поводили себе інакше як із міняйлом. Вечеря також була різна.
   Мій тато майже не пили горілки. Вони мали старосвітські поняття про життя, знали, що треба поважати закон, вірити в Бога , тримати у покорі жінку, жити за звичаєм, та над усім цим стояла ПРАЦЯ. Ніщо не було важливішим від ПРАЦІ. Мій тато з недовірою ставилися до будь-яких змін і вони були не одні з такими  поглядами на життя. Всі шановні газди печеніжинські  були схожі, так ніби ця схожість мала вберегти їх від  вторгнення, так ніби відчували, що от-от їх поглине щось  загрозливе і чуже.
Тепер мої ровесники називають той час "за Польщі."