Літо 38-го.

Лiто 38-гo.

Мама стояли коло труни, а Оленка  в нiй була вбрана в ту одiж, що була справлена ходити до церкви. На головi вiночок. Хрестячись, зайшла тетка Дося. Мама не дуже дивилися на людей, що входили та й сiдали на лавицю. Оленка лежала у великiй хатi з навстiж вiдкритими дверима.   Це було у 1938-ому роцi, у червнi. Як Оленка заслабла, ми з братом Федором мали пiдносити пити i побiгти за мамою в поле якби сестрi стало гiрше. Тато мали бути в недiлю в Коломи1, фотографувати церемонiю першого причастя семирiчно1 Зосi, дочки пана Вадзиновського. Оленчина хвороба не могла нiяк змiнити його плани. Тато не сказали, що по1дуть за лiкарем до мiста, ми мали коней на господарцi. Ми з Федором не знали, що робити з сестрою, вона була старша за нас. Ми були навченi слухатися i боялися першi звертатися за чимось до тата. Просити щось у тата могли лиш  мама. Тато не любили аби дiти путалися попiд ноги.                                                                                                                                                                                          - Давайте Оленцi пити грiйте соли i кладiт  на груди, я мушу 1хати! Федiр, старший, побiг за татом до ворiт: - Тату, а як вона умре? - Як умре, мама пiде до отця Андрея, а ти, Федоре, привезеш труну вiд вуйка Олекси. Менi Василь даст знати завтра зранi як буде iти до школи. Нас у тата було п'ятеро. Четверо хлопцiв i одна донька. Може тато й мали якесь мiсце у серцi для батькiвсько1 любовi, але в той час життя людське було таке суворе, що смерть дитини не могла когось дуже збентежити, та й пан Вадзиновський був поважний пан, платив фактури так як треба, весь Печенiжин про те знав. Мiй тато у Печенiжинi мали повагу, вмiли злагодити годинники, ровери, робити знимки i не з кожним ставали до бесiди. Як було дано комусь слово, нiчого не могло бути вiдкладено чи змiнено.   Тато по1хали у невеличкiй двохколiснiй бричцi як i мав 1хати мiстечковий галичанин. Деколи у недiлю тато розказували нам про Коломию. Там можна було купити у жидiв усе, що треба було до майстернi i лабораторi1. Тато вмiли робити знимки лiпшi як коломийськi фотографи.Тодi, коли тато по1хали, Оленка як могла, боролася iз смертю. Говорила щось у гарячцi, а ми з Федором були радi, що вона говорить: " Як говорить, то певно не вмре?"  Мама лишили на кухнi повний збанок теплого питва з чебрецю, нiхто чомусь не думав, що треба привезти лiкаря...Лiкар був у пана Грабовецького як  слабував Славчик. Але Славчик ходив у костюмчику, взутий, тато його мав свою крамницю. Ми з Федором ходили босi.  У понедiлок увечерi як тато вернулися, Оленка уже лежала наряджена.Того року не в однiй хат1 був похорон. Скарлатина.Як дитина була ма ла, чоловiк казав жiнцi: " Чого заводиш?Одним ротом менше, а нагрiшити ще не було кому. Йди лишень до роботи, голосиш та й голосиш". Дуже люди шкодували за худобою. Як у кого загинула теличка, газдиня плакала так само як за дитиною.  Вуйна Параска вмерла як мала тридцять шiсть рокiв.Менi тодi було п'ять. Вона слабувала, мала двох уже старшиx синiв i дуже любила мене, малого. Я трохи знав букви i вона бiльше як моя рiдна мама тим тiшилася. Все казала, що я буду ксьондзом. Той похорон то перше, що я справдi добре пригадую з дитинства. " Iди Iвасю, поцiлуй останнiй раз руку вуйнi Парасцi" - сказали мама. Я нiчого тодi з того не зрозумiв. Старший вуйнин син Дмитро тримав мене на руках. Я добре пам'ятаю якi пекучi були його сльози. Менший голосно схлипував, його вiдвели кудись жiнки.  Вуйко Павло був худий, високий, мав чорнi вуса, фiрманив i певно таки любив вуйну Параску. Як лишився з двома синами так нi з ким i не жив потому, хоч i не було кому робити жiночу роботу. Хлопцiв так само не стало через пару рокiв - 1х забрала вiйна...