Якби зараз я хотів визначити політичні погляди мого тата, я би сказав, що вони були помірковано-центристськими. Тато любили усе українське, але говорили до урядовців по-польськи, слухали польське радіо, читали й розуміли по-німецьки. Коли сусіди приходили аби їх поголити ( у тата була німецька бритва, котрою можна було певно просто перерізати горло) говорили у хаті про всяке. Ми, діти, не мали права вмішуватися у розмови, але сидіти тихо на печі.
   Колись Василь, старший брат, що вже вчителював, приніс до хати якийсь новий журнал. Тато якраз голили вуйка Петра, кинули оком на заголовок."Аби я цего в хаті більше не видів. Хочеш бавитисі в політику, іди до читальні." Василь не сказав ні слова. тато би не подивилися ні на білу сорочку, ні на то, що Василь був на голову вищий. Дістати від тата по писку перед сусідом "за політику " Василеві не пасувало. Вуйко Петро додав:"Ти , Васильку, учений, але Мирося Николи Савчукового уже тиждень як у поліції тримают у Коломиї. Видиш, що то ОУН?" Василь криво усміхнувся, забрав свій журнал, закрив за собою двері.
   Того вечора у хаті -читальні мала бути вистава.Як лиш закінчувалися роботи у полі, хлопці й дівчата ішли до "Просвіти". Там можна було позичити українські книжки й часописи, у п"ятницю і суботу вечорами були курси і готувалися вистави.Я дуже пишався моїм братом. деколи він брав мене з собою і я бачив якою важливою була його думка для всіх, як він умів згуртувати навколо себе людей і не робити між ними різниці. Малим я відчував, що між татом і Василем є якась стіна, щось таке. що не посувається ні в один бік ні в другий. Тата ми дуже боялися, Василь рідко бував дома, а як приїздив, то все мав якісь заняття десь із людьми. Між парубками він вирізнявся своїм міським одягом, його сорочка була вишита дрібно і густо. До цирульні Василь ходив у Коломиї. Волосся мав пишне, злегка кучерявий чуб падав йому на чоло і як читав Василь яку роль, голос умів міняти переходячи від м"якого і щебетливого сопрана до густого баритону.
  Василь наш був для мене малого як той козацький полковник з книжки про Сірка і Дорошенка. А як він умів співати! Якби не Василь, не було би ні хору у хаті-читальні, ні "Назара Стодолі". Василь не дуже мав часу для нас, малих, але як приносив мені яку книжку та й садив до себе на коліна, я був як у раю.Якби Василь сказав, що десь мене коло себе потребує, я готовий був би піти за ним на край світу.Я знав, що як виросту буду так само убраний як Василь, так буду співати у хорі і так само як він, стану учителем у "Рідній школі".
      Василь казав, що молодій людині треба багато працювати. Але його поняття про працю були якісь не такі як татові. Татова праця мала давати йому учнів, клієнтів, матеріали, добрий харч, добрий тютюн, одним словом, прибуток. Василь казав, що маємо працювати для народу, для нації, для України. Василь казав, що як не хочемо працювати для себе, то все будемо залежати від потреб і смаків якогось чужоземного пана, як не німця, то поляка. Я не знав тоді як то можна працювати для народу. Я знав, що маю добре вчитися у школі, іти з мамою у поле, а  в неділю прислужувати отцеві у церкві.
     Ми жили у такий час, що працювати, причому безперервно, було просто необхідно.Аби мати з чого жити , треба було рано вставати, мати землю та фізичну силу, щоб обробляти її, знати коли що сіяти чи садити і подбати про урожай. Тоді не було допомоги по безробіттю чи державної підтримки для малозабезпечених. Не було у кого просити помочі. Та й хто би визнав, що її потребує. Газда аби він мав лиш крихітний кавалок землі, був газда, а діти навіть з найбідніших сімей були навчені вести себе так, ніби їм усього стає. Красти чи жебрати рахувалося тяжкою ганьбою.
      У нас у сусідстві жила така сім"я, де було семеро дітей. Єдиним їх статком була корова, але яка то була корова! Тварина така худюща, аж потворна, деколи як був сильний вітер, мені здавалося, що вона може злетіти догори, як стара газета.Була у них і якась земля, але в такім берді де щороку її ставало чимраз менше, через те що весною дуже її розмивало потоком. Вони мусіли лягати спати як лиш ставало темно, бо навіть гасової лампи аби засвітити у хаті у них не було.
     Одного разу моя мама покликали їхню дівчинку:" Ходи, Дарочко, вуйна дасть тобі куластри!" У нас якраз отелилася корова, а куластра з першого молока буває раз у рік. Солодка, поживна, ця страва була тоді для дітвори справжнім делікатесом. Дарочка замотала худеньку брудну шийку хустиною і дивлячись знизу просто мамі в очі повільно промовила:" Я не хочу, у нас є." Усі знали, що ці діти ніколи не їли досхочу. але вони були горді. І як попідростали робили тяжко аби лиш не чутися нікому винними. Вони радше були згодні  сидіти голодні, ніж прийняти милостиню. Таким було мислення у моїх односельчан  та й усюди в людей, що жили у Карпатах. Таким воно мені бачиться й зараз.
    Моя мама були з заможної селянської сім"ї, де панував патріархат і все, що з ним зв"язано було закладено в їх свідомості. Нагорі піраміди - чоловік, що управляв сімейними процесами, звичайно ж палицею. Таким було і наше сімейне життя. Батько мав необмежену владу. Я вже казав, що мама, працюючи тяжко зранку до ночі, ніколи не мали грошей.Тато говорили мало, часто покрикували як на нас так і на маму:" Зроби це, зроби те, я пішов, я маю роботу..." - ось до чого зводилися хатні розмови.Деколи тато могли обмінятися двома словами з старшими синами. Ніяких проявів почуттів, ласки всередині сім"ї у нас не було. Зверталися до тата на Ви, завжди з великою пошаною, перемішаною з страхом. Єдиним фізичним контактом були покарання. Тато не знущалися з нас, але ми були биті як і всі діти того часу. Це було правилом, за найменший промах, навмисний чи ні ми з Федором мали по парі ляпасів або ременем після того як була піддерта сорочка чи спущені штани. І до роботи.
     Все, що мала сім"я треба було зберегти і примножити. Для того усім треба було працювати. Для мами з татом немислимим було те, що десь простоює пара робочих рук. Відпочивати можна було по великих святах чи в неділю, бо йшлося до церкви. І то вліті було сіно, ми спішили зі служби додому, міняли святочну одежу на робочу і скоренько бігли аби зібрати і поносити все, що косилося і сушилося усією сім"єю - бо то був харч на зиму для худоби. Для всіх існував єдиний Кодекс Праці, від наймолодшої дитини ми мали приносити якусь користь і виконувати посильну роботу. Я був найменшим та ніяких винятків для мене не було.У п"ять років мама прив"язували мене і їду ту, що треба було вивезти косарям, до коня Юрка і відправляли по гірській стежці самого. Тепер там є дорога, а тоді  наш Юрко ліз майже вертикально догори по камінню. Десь зупинявся аби відпочити а я був гордий, що везу татові і хлопцям їсти. Нагорі Василь знімав мене з коня, розтирав затерплі, перетиснуті кантарем ноженята, а потім ми разом ішли до джерела набрати косарям води.
     Василь казав, що полонізація не дає українцям добути для свого народу все те, на що він має уроджене право. Через три місяці на нас чекала совітизація. Розстріли почалися у 40-му році.